Концевич Євген Васильович | Бібліотека
 
22.11.2017
Ігрова валіза «Дружба єднає щирі серця»
21.11.2017
Онлайн-подорож Житомиром «Відкриваймо перлини рідного міста за унікальним маршрутом від ворони Кар-карони»
200-125 300-115 200-105 200-310 640-911 300-075 300-320 300-360 642-998 QV_DEVELOPER_01 400-101 700-501 117-201 70-696 700-505 600-199

 

 
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

НБУ для дітей  

 

 

 

 

  

 

  Освіта в Україні

 

 

Группы раннего развития детей Долоньки

 

 

Виртуальный музей живописи, скульптуры, архитектуры, фотоискусства

 

 

 


Концевич Євген Васильович
(5.06.1935-21.07.2010) 

Письменник із дивовижною долею  народився 5 червня 1935 року в селі Млинище Житомирського району в родині колгоспника. Рятуючись від голоду, в 1947 році родина Концевичів переїхала до Житомира. Ще підлітком Євген зазнав травми, наслідком якої стала втрата самостійно пересуватися. Заочно закінчив середню школу і в 1963 році  вступив заочно до Житомирського педінституту (нині — університет) на філологічний факультет.

Визначну роль у становленні Євгена Васильовича Концевича, як майстра слова, зіграв Борис Тен. Помітивши неабиякі здібності у хлопця, Борис Тен (Хомичевський Микола Васильович) залучив  до літератури і посприяв творчому дебюту – вмістив кілька гуморесок, перших літературних спроб Євгена, до альманаху «Перший сніп» (1957). За кілька років  Концевич заявляє про себе як про цілком зрілого і самобутнього прозаїка: 1964 року виходить його збірка новел «Дві криниці», в тому  ж році він став членом Спілки письменників.

Завдяки своїй могутній життєвій енергії, мистецтву спілкуватися та гуморові молодий письменник привабив до себе цілу плеяду творців – літераторів, журналістів, художників, покоління яких уже тоді було назване шістдесятниками. Його оповідання публікувалися в газеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна». У 60-70-ті роки переслідувався КДБ «за зберігання та читання національної антирадянської літератури». Двічі виключався зі Спілки, зрештою був у ній залишений, але на сторінки преси не допускався.

Поза тим, Євген Васильович знаходить свій неповторний шлях у літературі. Винятково уважний до всього, що його оточує, письменник тонко відчуває психологію, найменші порухи душі, риси поведінки. З дивовижною точністю він змальовує внутрішній світ своїх найменших героїв – дітей, відображає  делікатний і водночас надзвичайно складний процес пізнання світу «дорослого». Загалом герої творів Концевича – наші сучасники, прості люди, яких щодня зустрічаємо на вулиці, впізнаємо в своїх знайомих, родичах, сусідах, з усіма їх чеснотами та вадами. Прозаїк, автор новелістичних збірок: «Йдучи вулицею» (1985), «Вона йшла  усміхнена…» (2002), «Голубко моя сиза» (2003), мемуарно-критичної книжки «Тутешня кава» (2000), книг перекладів з польської та російської мов, Концевич користується величезною повагою в колах української інтелігенції.

Євген Васильович Концевич – лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтва імені Івана Огієнка (1999) за твори, опубліковані в антології «Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа». У 2006 році  Євген Концевич був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Він є членом Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Помер Євген Концевич 21 липня 2010 року у Житомирі.