Бібліографічний огляд літератури «Ми дивом залишилися живі» | Бібліотека
 
22.06.2017
Проект «Європейське місто Житомир – очима дітей».
21.06.2017
Інновації з банку професійних ідей
200-125 300-115 200-105 200-310 640-911 300-075 300-320 300-360 642-998 QV_DEVELOPER_01 400-101 700-501 117-201 70-696 700-505 600-199
 
Безпечний Інтернет  


 

 
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

НБУ для дітей  

 

 

 

 

 

 

  

 

  Освіта в Україні

 

 

Группы раннего развития детей Долоньки

 

 

Веселые обучалки, развивающие игры, потешки и скороговорки

 

 

 




  

Городские, областные, национальные, электронные библиотеки всего мира!

 


 

«Ми дивом залишилися живі»

Пам’яті колишніх малолітніх в’язнів фашистських концтаборів

о 65-річчя Перемоги у Другій світовій війні)

Бібліографічний огляд літератури 

Одним з найбільших злочинів нацистів у роки Другої світової війни став геноцид проти поневолення народів, що включав у себе масові екзекуції, вивезення в рабство до Німеччини, депортації і ув’язнення, знищення в концтаборах. Не стали винятком і діти. Багато малолітніх вязнів знайшло свою смерть у концентраційних таборах. Про долю дітей — вязнів, яким вдалося вижити в ті страшні дні наша розповідь.

Іваненко, Оксана. Рідні діти : повість / О. Іваненко. — К. : Веселка, 1979. – 205 с.

В передмові до своєї книжки Оксана Іваненко згадує: — Невдовзі після перемоги мені, як депутату Київської міськради доручили оглянути дитбудинки для дітей фронтовиків. І от в одному з них сталася подія, яка на все життя залишила незагойний слід у моєму серці. Туди тільки-но привезли дітей, визволених Радянською Армією з фашистських концтаборів. Це були не діти,а примари, рученята обтягнуті жовтою шкірою, наче курячі кісточки, і на цих рученятах випечені номери. Тьмяні очі на блідих, аж прозорих личках, сині губи, які не вміли всміхатися. Вони боялися поворухнутися. Весь персонал будинку – завідувачка, вихователі, технічний персонал, лікарка – всі ми стримувалися, щоб не розридатися. Але треба було повернути їм дитинство, цим дітям, чиїх батьків розстріляли, закатували і які самі чудом-дивом залишились живі.

…Я стала часто бувати в дитбудинку, на моїх очах діти росли, почали вчитися, відходити від усього жаху, що довелося їм зазнати. Потроху почали розповідати, хто що пам’ятав. Адже деякі були зовсім маленькими, коли їх відібрали від матерів і кинули в табори. Старші пам’ятали і батьків-партизан, і страшні «лазні» концтабору, звідки вже ніхто ніколи не повертався.

…А тоді, в перші роки повернення дитинства, мені не просто захотілося, я почувала своїм обов’язком написати, розповісти усім про знущання і катування, яких зазнали діти в фашистських таборах, про їхній порятунок, про турботу всієї Батьківщини.

…І ще я відчула, що мушу розповісти про них, щоб це було застереженням проти нової війни, щоб люди боролися за мир, — а значить за дітей.

То ж все, що написано в цій книжці є правда, яка зачепить душу кожного читача і запам’ятається назавжди. Книга рекомендована для дітей середнього шкільного віку.

Литвинов, В. Ешелони в пекло: документальна розповідь про пошук, що тривав майже чверть століття / В. Литвинов ; пер. з рос. В. Дяченко. – К.: Веселка, 1995. – 366 с. 

Документальна розповідь Володимира Литвинова – голови Міжнародного руху колишніх малолітніх в’язнів фашистських концтаборів, заслуженого журналіста України про трагічне минуле людей, яких дітьми гітлерівці насильницьки вивозили до концтаборів, про те, як їм пощастило вижити, як складалися їхні долі у повоєнні роки.

Повість В. Литвинова — унікальна книга-документ. Вона промовляє про ті тяжкі страждання, які випали на долю дітей у роки минулої війни, що стали об’єктом жахливих експериментів не тільки над їх тілом, а й над їхньою чистою і довірливою душею. Книга «Ешелони в пекло» змальовує страшну долю 700 колишніх в’язнів, яких протягом 25 років розшукував автор. А почав свої розшуки В. Литвинов з документів того ж дитячого будинку, про який писала Оксана Іваненко в книзі «Рідні діти».

 

То ж ми можемо прослідкувати, як склалася доля героїв книги О. Іваненко. З великого матеріалу, який є в книзі «Ешелони в пекло», наведу лише одну довідку: «Гітлерівці під час каральних експедицій викрали понад 20 тисяч малолітніх дітей, із них на Батьківщину повернулося менше двох тисяч». Є в книзі і свідчення житомирського інженера С. І. Захаренка –колишнього малолітнього в’язня табору в Кріммічау, одного з найкомпетентніших консультантів автора (с. 313, 322).

 

Ця книга–документ  не лише хроніка трагічного минулого людей, які дітьми потрапили до гітлерівських таборів, але й про те, як потім, уже дорослими, нестерпно довго і вперто вони боролися за свої громадянські права, за свою гідність і честь (бо кожного, хто прибув звідти, навіть дітей, підозрювали в неблагонадійності). Книга відкриває зовсім новий, багатьом невідомий аспект минулої війни. В повісті талановито поєднанні науковий пошук із художньою публіцистикою. Книга зацікавить дітей середнього та старшого шкільного віку, а також дорослого читача.

Бойко, В. Слово після страти: роман / В. Бойко; літ.запис М. Сидоренко. – К.: Рад. письменник, 1970. – 318 с.

У книзі Вадим Бойко розповідає про свої поневіряння по катівнях гітлерівської Німеччини. Вадиму було 16 років, коли його вивезли на каторжні роботи до третього рейху. Хлопець не хотів миритися зі своїм рабським становищем, він сім разів тікав, брав активну участь в антифашистському русі опору, за що  був засуджений до страти. Зі сторінок книги повстають жахливі картини пекельних мук, що зазнавали  в’язні фашистських тюрем і концтаборів, зокрема страхітливого комбінату смерті Освенціма. «Ще коли я митарствував по гітлерівським катівням, коли мене безнастанно мордували і вбивали, я дав собі клятву: за всяку ціну вижити, вижити для того, щоб розповісти людям про страхітливі злочини фашизму», — так пише Вадим Бойко у передмові до свого роману. Книгу  можна рекомендувати дітям старшого шкільного віку та всім, кому цікава тема війни. 

Девочка – подросток совершила пять дерзких побегов из фашистского плена  / Л. Тричева; записала Ю. Мельничук // Эхо. — 2003. – 20-26 марта. – С. 2,11. 

Опинившись в 14 років у фашистському концтаборі, Олена Трічева з Криму для себе твердо вирішила: «Якщо судитиметься померти, то хай це станеться на волі, тільки не за колючим дротом». За роки війни вона зробила п’ять втеч з найстрашніших концтаборів, у тому числі з Освенціма, звідки був лише один вихід — через труби величезних печей. У слабкій,  побитій до напівсмерті і голодній дівчинці, по суті ще дитині, виявилося стільки сили і мужності, що смерть не посміла встати на її дорозі, хоча ховали Олену не один раз. Журналістка Юлія Мельничук, яка знайомить нас з героїнею, говорить, що дивлячись на чорнооку, струнку, привабливу жінку, ні за що не скажеш, що це та сама відчайдушна Олена Трічева. Зараз вона живе в Новоград-Волинському Житомирської області і теж воює, цього разу  — з хворобами і підступаючою старістю.  

Прикмети фашизму // Федонін, О. Минуле:знайомі незнайомці / О. Федонін. – Донецьк: Альфа-Прес, 2007. – 288 с.

Олександр Федонін – вчитель, археолог. Крім участі в експедиціях він відшукує дивні факти та подробиці в архівах, старих книгах, документах. В статті «Прикмети фашизму» О. Федонін на основі документів гітлерівської армії, розповідає про те, яким чином на тілах військовополонених, в’язнів концтаборів з варварською жорстокістю робили фашисти мітки, випікали номери. Не минула ця процедура і найменшеньких дітей, які потрапили до гестапівських катівень. Ці дані підтверджуються свідками тих подій.

Преступление против человечества // Шкільна бібліотека. – 2005. — № 10. – С. 91-130.- фотогр. 

Матеріали судового засідання Міжнародного Військового Трибуналу. Одним з документів звинувачення фашизму в злочинах  є фотографії дітей за колючим дротом, яких надала Надзвичайна Державна Комісія. Ці документи представлені в номері журналу. 

Діти — жертви гітлерівського режиму. // Безсмертя : Книга Памяті України 1941-1945. — К. : Пошуково-видавниче агентство «Книга Памяті України», 2000. – С. 363-375.

Нелюдські плани верховодів третього рейху, котрі на весь світ заявили про винятковість «арійської раси», а відтак – фізичне знищення «неповноцінних народів», призвело до того, що кожен день війни ставав останнім для тисяч і тисяч ні в чом не винних людей: старих, жінок, дітей. На території Житомирщини також скоювалися страхітливі злочини над дітьми. Про це говорять документи, зібрані в книзі.

 

Багато дітей стали малолітніми в’язнями в концентраційних таборах, де над ними проводили жахливі експерименти. Більшість дітей  загинули. І тільки деяким вдалося чудом врятуватися. В статті є розповідь про малолітніх в’язнів, котрим пощастило залишитися живими. З деякими з них ми уже познайомилися в попередніх книгах. 22 червня 1988 року в Києві відбувся перший зліт малолітніх вязнів.

 

«І здригнулася тиша. Підвелися колишні малолітні  в‘язні. 800 чоловік. Хвилина мовчання. Вдивляюся в обличчя людей. В них – біль, скорбота, гіркота втрат і ще щось невимовне, чого мабуть, не зрозуміти нам, які знають про війну віддалено і приблизно, в основному з книг». Так писала «Правда Украины» від 23 червня 1988 року. На київському зльоті його учасники присяглися розшукати кожного з дітей, які знаходились за колючим дротом концтаборів. І вони шукали…22 червня 1998 року Київ вдруге зустрічав представників загону колишніх малолітніх в’язнів фашизму. Вони зібралися у Державному музеї Великої Вітчизняної війни на урочисте засідання, присвячене 10-річному ювілею Міжнародної спілки колишніх в’язнів фашизму.

 

Великою заслугою організаторів та учасників руху колишніх в’язнів є те, що своїми активними, наполегливими діями, мобілізацією інтелектуальних, духовних та фізичних сил вони домоглися історичної реабілітації, соціальної адаптації, правового захисту всіх в’язнів фашизму – громадян СРСР. Всіх, а не лише малолітніх чи неповнолітніх!

 

В статті є слова вдячності і автору книги «Ешелони в пекло», голові Міжнародного руху малолітніх вязнів фашизму, Заслуженому журналісту України Володимиру Васильовичу Литвинову. За свою роботу він був удостоєний урядових нагород. Так у травні 1997 року йому було вручено український орден «За заслуги» ІІІ ступення, а в липні 1998 року – російський орден «Дружба».

 

Доля розпорядилася так, що колишні малолітні вязні стали останніми свідками страхіть нацистського режиму. А це означає, що память про минуле вони пронесуть дальше і довше за інших. Саме їм випало дописати заключний розділ Книги Памяті – розділ страждань, пережитих  за колючим дротом трагічним, але не скореним поколінням.   

 

Укладач: А. М. Макаревич, бібліограф