Літературно-поетична композиція творчого доробку М. Павленко «Гармонії сягнуть – велика мудрість» | Бібліотека
 
13.10.2017
Марафон подяки збирає друзів
13.10.2017
Пізнавальна відеогра «Де ростуть Котигорошки?»
200-125 300-115 200-105 200-310 640-911 300-075 300-320 300-360 642-998 QV_DEVELOPER_01 400-101 700-501 117-201 70-696 700-505 600-199

 

 
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

НБУ для дітей  

 

 

 

 

  

 

  Освіта в Україні

 

 

Группы раннего развития детей Долоньки

 

 

Виртуальный музей живописи, скульптуры, архитектуры, фотоискусства

 

 

 


Літературно-поетична композиція творчого доробку Марії Павленко
«
Гармонії сягнуть – велика мудрість» 

Поезії – чи білі, чи червоні
Лише з душі повинні витікать
Творить їх треба, як писать ікону,
Одержавши найвищу благодать.
  

(На фоні інструментальної музики) 

Ведуча 1:         
Душа поета – вічна тайна,
Всі засміються, а вона заплаче,
Бо свідком стільки раз була вона
Розлук земних і зоряних побачень
Вона йому яснила хмурий день
Очей не відривала від кохання,
Щоб він знаходив вірші для пісень,
Щоб кожна пісня не була остання.

Ведуча 2:        Душа поета – крило любові, Вона у пісні, вона у слові,
Ведуча 1:         Душа поета – вона в безсонні, Вона в молитві, в святій іконі.
Ведуча 2:        Душа поета в словах привіту, Де правда гордо іде по світу,
Ведуча 1:        &nbnbsp;Душа поета – сльозинка щастя, Почуйте душу, і вам воздасться!

Ведуча 2:       
Душа поета входить в кожний зал,
Чи залітає, як небесна птиця.
Вона не просить квітів чи похвал.
Вона лиш хоче людям поклониться.
 
Душа поета,  як тонка струна
І водночас безмежна, як планета,
Схиляє небо до землі вона,
Щоб ви відчули зоряність поета!

Ведуча 1: З давніх-давен люди замислювалися над таїною поетичного слова. Не вірилося, що надати магічну силу йому може проста людина, бо воно навіювало мрії, переконувало, кликало в дорогу.  І тоді виникла думка, що такі слова ідуть від Бога. Так прийшло в світ уявлення про Музу, що нашіптує поету таємничі і глибокі слова. 

Ведуча 2: В своїх поезіях кожен автор випромінює ставлення до своєї творчості, бо таїна творення існує не лише для читачів, а й для митця, який, пропускаючи слово через свою душу, віддає поезію людям, бо вона належить усім.  

Поезії – чи білі, чи – червоні, 
Лише з душі повинні витікать.
 
Творить їх треба, як писать ікону   
 
Одержавши найвищу благодать.
 

Ведуча 1:  Справжнім воїном Світла в Поезії назвав літературознавець Володимир Плужний невтомну трудівницю на ниві благодатного Слова – відому українську поетесу, члена НСПУ (1970 р.) нашу землячку Марію Григорівну Павленко.

Ведуча 2:                  
Поезія – це сонячна душа,
                                   
Хтось жито жне,
                                   
Хтось вічний вітер косить,
                                    
Поет в Царину пісні вируша.

На пошуки добра і правди вирушила поезія Марії Павленко – в імя людей і для людей. В цьому її призначення і сила. 

Ведуча 1: Поезії Марії Павленко звернені до читача: що ти зробив з тими чудесами, якими так щедро обдарував тебе Творець? Як реалізував таланти, які дав тобі Світлий Зодчий?

Я в Божій владі – лиш експеримент,
Який сама погодилась почати.
         
Я в Божій волі – тільки інструмент,
                                        
Мені з любов’ю велено звучати.
                                
Я – вічна учениця на Землі,
  
Мене тримає вчитель попід руки.
                  nbsp;             
Мої ужинки поки що малі,
                               
Але великі Задуму дарунки.
 
   
Отож назустріч сонцю йду і йду –
       
Не маю права не згоріть, ні вмерти.
      
В Любові з кожним кроком я росту,
                              
Бо Вічності навчалась на планеті.

Ведуча 2: Марія Павленко заглиблюється в духовний світ сучасника, прагне осягнути обшир його духовних надбань. У вірші «Білий світ» вона визначає коло своїх поетичних шукань: 

Читець:  
Може, від того в нас і світло,
                               
Що не згасли грона черемшин
                               
І що зорі в небі не поблідли,
                               
Світяться із серць – людських вершин;
            
Що сніги ще білять чорні ночі,
             
Скільки є для всіх – то і мого,
            
Бо усі не тільки світла хочем –
             
Ми і випромінюєм його!
 

Ведуча 1: Бо усі не тільки світла хочем –                  
                        Ми і випромінюєм його!
Скільки ж Божої мудрості у цієї звичайної на вигляд жінки – поетеси з великої букви Марії Григорівни Павленко. Її прабабуся Меланія Беркуниха, яка прожила без одного року – сто, дуже любила кмітливу дівчинку, виховуючи її на добрих християнських традиціях світла, добра і любові до всього сущого на землі. Прабабуся Меланія була на той час дуже відомою і шанованою в своєму краї народною цілителькою. 

Ведуча 2: Меланія Беркуниха володіла даром ясновидіння: вона часто пророкувала людям майбутнє, приказуючи: «Я не знаю, звідки це знаю, але те, що я кажу, обовязково збудеться…». Правнучці Марійці на запитання, а хто ж, мовляв, продовжить справу лікарювання після неї, прабабусі Меланії, та відповіла: «Те, що я маю, передається нашому роду по жіночій лінії, але до твого народження жодна з моїх дочок та онучок до цього не були здатні. Тобі можливо передати мою науку (а її треба навчатися роками), але ти надто мала, а я надто стара, щоб це  зробити».  

Ведуча 1: Трохи подумавши, старенька додала: не явлений талант лікарювання обізветься в Марійці словом. А як – не пояснила, бо, очевидно, і сама не знала. Але наполягала на тому, що такого в її роду ще не було. Завжди, мандруючи лісом чи полем, які поетеса надзвичайно любить восени, вона збирає лікарські трави і квіти – очевидно, у самій глибинній її пам’яті все життя озивається велика Меланія Беркуниха.

Читець: 
Дайте руку – поведу вас
                    
У ясну лікарню лісу,
                    
Де лікуються берези
У льодяно-сніжнім гіпсі;
Де бинтує рани
Після літнього походу
Чи сміливцю, чи герою –
Лісовому сину-глоду.
Де старенький лікар-дятел
Стукає в соснові груди,
Вислуховує дбайливо
Дерев’яну злу простуду.
Білка, наче медсестричка,
Цілий день не присідає,
Кожну гілочку із шишки,
Мов із чашки, напуває.
Тиша встоялась у лісі…
Полікуйтесь, нездорові,
Наберіться життєлюбства.
Щоб відчути жар у крові! 

Ведуча 2: Минали роки, школярка Марійка навчалася «відмінно» і жваво цікавилася поезією Лесі Українки, Тараса Шевченка, легко запам’ятовуючи їхні твори. А ще змалечку складала веселі віршики, які сама собі й наспівувала, навіть і гадки не маючи, що цим розпочинала свій творчий шлях у загадкову країну Поезії. 

Ведуча 1: Першим наставником Марії Григорівни був досвідчений журналіст і дуже ерудована людина – Григорій Абрамович Фурман.

 Ведуча 2: Коли дівчина закінчила технікум і вирушала в самостійне життя, то наставник дав їй своє фото з написом: «Марійко, я вірю, що ти станеш поетесою. У мене не талант – професійний нюх».

Ведуча 1: І він не помилився. Марія Григорівна не зважаючи на різні життєві випробування все-таки стала справжнім майстром пера. В творчому процесі їй судилося спілкуватися з багатьма видатними письменниками і поетами. Такими як: Павло Тичина, Павло Загребельний, Андрій Малишко, Максим Рильський, Дмитро Павличко, Михайло Клименко, Степан Олійник, Борис Тен.

Ведуча 2: А далі, орієнтуватись у світовій поезії їй допомагає поетичний і духовний наставник наш земляк Михайло Данилович Клименко. Він познайомив свою ученицю з творчістю Гарсіа Лорки, Пабло Неруди, Назира Хікмета, Габріели Містраль та інших.

Ведуча 1: Своїм наставником Марія Павленко вважала і Бориса Тена. Вона писала у вірші «Борису Тену»:      

…Згадала: ми з Вами з літстудії йшли,       
(Вам ближче додому, мені трохи далі).
        
І Ваші оцінки для мене були.
        
Неначе авансом відлиті медалі.

Ведуча 1: Цікавий у її творчості той факт, що  нікого з улюблених авторів поетка  не наслідувала, обрала свій афористично-метафоричний шлях у літературі. Її поетичний почерк ніколи ні з яким іншим не сплутати. «Я ніколи не вибирала жанрів, як і фаху, і доріг – вони вибирали мене. Я люблю життя у всіх його світлих проявах і завжди поспішаю на поклик долі і душі.»

Ведуча 2: Сьогодні ми хочемо всіх присутніх ознайомити з цікавою сторінкою багатогранної   творчості Марії Павленко, з її мініатюрами. 

Ведуча 1: Марія Павленко вважає, що саме цей жанр – рубаї, у її творчості є визначальним. Марія Григорівна з юності була прихильна до коротких форм японської поезії танка, хоку, бейти. Вона вважала і вважає, що короткі віршовані форми – це насущна потреба поезії. 

Ведуча 2: Книжку коротких форм взагалі ніякому читачу, навіть дуже неординарному, не можна «пробігти очима». Її потрібно перечитувати не раз, пропустивши через серце.

Ведуча 1: І зараз, ми Вам пропонуємо заглибитись у силу слова Марії Павленко.                

Ведуча 2: Послухайте і почуєте краплини філософської роси від Марії Павленко із її останньої поетичної збірки «Мініатюри», написаної у формах східної поетики. Характерною ознакою такої поезії є стислість і недомовленість. «Мініатюри» вимагають від читача всякої уваги та інтелектуальної співпраці з поетом, щоб насолодитися плодами з мудрого саду людського взаєморозуміння.  

Гармонії сягнуть – велика мудрість,
Завжди до неї нелегка дорога.
Що пролягає у самім собі. 
                  
Ти – не вибране мойого життя,
                  
Ти – повне зібрання моїх страждань,
              
Сонця фантазій і неба.
 
Моє життя – лише небесна нота,
Яка плекає, мов листочок, мрію,
На древі світу радісно звучать.                                        
Розбудіть свою уяву і тоді ви серцем  побачите, бо… 

Ведуча 1: 
Дива усі – вони живуть в людині,
Дива потрібні викликати з серця,
І з ними світло жити на землі.
 
Розгорнулась листочком брунька.
Чита соловейко-писар
Волю святу весни.
                                                        
На березі вогкім річки
                                                        
Молюска антени-ріжки
                                                        
Показує з черепашки.
 
 
Покрила Покрова листям
 
Мої золоті дороги,
 
По котрих любов іде.
Блаженна сліпота кохання
Перед очима рай малює,
В який кортить нам увійти.

Ведуча 2:  
Крізь ніч ступає тихо сон.
                  
Залишивши в кутку тривогу.
                 
Щоб серце вирвалось в політ.
 
 
Глибину криниці міряють
Не цямринами й відрами,
А пречистими зорями.
 
Весна мріє цвітом,
Літо повниться бджолами,
А осінь частує медом.
Каштан проклював скорлупку,
Стрибнув на доріжку з вітки,
А вітка над ним тремтить.

Ведуча 1: 
Лелека пінцетом дзьоба,
Неначе радіолюбитель,
Монтує приймач гнізда.
 
Спиці заблудились у нитках,
Як хвоїнки у павутинні –
Нікому виплутать їх…
 
Із берези білого паперу
Наточу прозористого соку,
Щоб коханий міг його напиться. 

Ведуча 2: Є вірші, які взагалі позбавлені рими. Вони називаються білими. Їх не легше писати, ніж римовані. Вони потребують від поета найвищої майстерності, володіння усім багатством словесного запасу і вміння вибудовувати сюжет. Тільки тоді під час читання таких віршів ми, захоплені змістом і красою фраз, навіть не помітимо, що в них немає рими, проте є ритм.                           nbsp;     

Думки – фарби нашого життя,                                
Якими розмальовуємо долю.
 
Тож давайте, будемо вчитися малювати своєю уявою і тоді здійсниться диво, бо:
Поезія духовні шлюзи
                    
В душі у вашій відкрива.
 

Ведуча 1: 
Ховати мудрість – хоронити скарби:
 
Яка від того користь всьому світу?
Всі згадки – кленові листки –
Лягають у Книгу Життя.
 
Приховувати мудрість – це не мудро,
Нехай дурні ховають глупоту.
 
Кількість книжок – ще не міра талану,
Так само, як кількість прожитих років.

Ведуча 2: 
Бутона серце билося на грядціІ вистукало ружу пломінку.
 
Вві сні читаю вірші ненаписані,
Які мені на серце Бог поклав.
 
Якщо у серці доброта живе,
До нього все притягується світле.
Людина – це божа іскрина,
В ній колір і музика є.
 
Знання набуваються з досвіду,
А мудрість зростає зі знань. 

Ведучий 1: Як ми вже знаємо, у Марії Григорівни було багато наставників,  які допомогли зростити їй творчі крила. У своїй поезії вона пише: 

Для Бога – велика, для страху – мала,  
Я – мікрогалактика світла, безкрая.
  
А Слово і Діти – мої два крила,
  
Якими я землю свою обіймаю.

Ведучий 2: Сьогодні, Марії Григорівні є ким пишатися, адже вона також має гарних учнів.  

Ведучий 1:   Марія Григорівна завжди раділа від того, скільки талановитих людей живе у нашому рідному місті Житомирі і намагалася підтримувати їх своїм поетичним словом.

Ведучий 2: Марія Григорівна має багато друзів та шанувальників. І сьогодні вони знаходяться тут, у нашій залі. Ми з радістю запрошуємо до слова всіх бажаючих.

Ведуча 1: Марія Григорівна знає заповіт великого майстра: поезія – це щоденник душевного стану. Гете вкладав у це поняття тільки те, що воно могло означати:  якщо кожне твоє слово зігріте душею, якщо кожне твоє слово – сповідь, тоді пиши, його прочитають, воно потрібне.

Ведуча 2: Але якщо твоє слово пронизало темряву ночі, зачарувало байдуже життєвою буденщиною око, май на увазі: 

У всьому є своя критична маса.
Критична маса радощів, розлук,
І ненависті, й щирої любові,
Критична маса мозолястих рук,
Палкого серця і палкого слова!                               

Саме так – критична маса слова. Вдумаймося, тут є щось принадне  й глибоке. Це – поетичне кредо, без якого не мислимий творець.

Ведуча 1: Марія Павленко, як і більшість талановитих митців-жінок, сильна тими творами, які створюються із внутрішньої необхідності, пишуться серцем.    

О, господи, молю тебе уклінно:                     
Саму біля спокус не залишай,
   
Бо дуже важко вистоять людині,
          
Щоб не потрапить в тимчасовий рай.
 
Вділи мені всього розумну міру,
                               
Аби могла я світу віддавать
    nbsp;                           
Насамперед любов свою і віру,
    
Всякчас про душу, а не тіло дбать.
 

Ведуча 1: Говорять, воістину, той, хто низько вклоняється Богині Поезії, не може бути полишений довічної Небесної Благодаті Слова. Хай же щастить поетесі на нові ужинки, до яких вона завше прагнула безкомпромісно, з неабиякою твердістю характеру.

Ведуча 2: 
Дай, боже, світові оддати
Те, що написане лежить,
І з глибини душі дістати
Усе, що проситься явить.